Казка про Віслюка та його мрію

Жив собі на фермі Віслюк. Він дуже любив дивитися на небо. Ввечері він роздивлявся зорі, що перлинами розсипалися по глибокому, немов колодязь, полотну небес. А вдень — Віслюк дивився на м’які перини хмар, і найбільше в житті мріяв піднятися до тих хмаринок і покататися на них.
Усі мешканці ферми сміялися з безглуздої мрії Віслюка. Одні казали, що негоже віслюкам літати по небу, а інші відповідали, що це просто неможливо, бо хмари, то лише повітря, що нагадує туман.
Та Віслюк їх не слухав і продовжував замріяно роздивлятись небо. Але він не просто дивився угору, а намагався придумати спосіб, щоб піднятися до хмаринок. Думав він довго. Іноді, до нього підкрадався сумнів: а може це і справді неможливо? Та Віслюк відганяв ці сумніви й продовжував думати далі.
І ось нарешті придумав! Рано вранці, коли вся ферма ще спала, Віслюк взяв мотузку обмотав нею сам себе, а до мотузки прив’язав зв’язку повітряних кульок. Кульки ці він найімовірніше купив у свого давнього друга — циркового пуделя Стрибка. Було безвітряно, тому наш Віслюк спокійно підіймався вище і вище, аж поки не долетів до найпершої хмари. Із завмиранням серця Віслюк спробував забратися на хмару, не відпускаючи кульок. Це було важко. Тому він вирішив ризикнути (усетаки, він допускав можливість того, що все сказане друзями правда і хмара буде лише повітрям). Піднявшись трохи вище хмаринки, він зірвав з себе мотузку з кульками й… Приземлився у неймовірно м’який згусток пуху, занурившись у нього по лікті.
— Ой, йой! — стрепенулася Стара Хмара коли на неї приземлився Віслюк, — що трапилося?
— Вибачте, пані Хмаро, що потурбував вас. Я дуже-дуже хочу покататися на хмарці і…
— Покататися! — перебила Хмара Віслюка, — я вам що верховий кінь? Всі кому не лінь стрибають мені на спину! Ніхто не запитає, хочу я когось катати зі своїм ревматизмом? Ніхто!
Насправді Стара Хмара не хворіла на ревматизм та й катати на своїй спині їй мало кого доводилося, просто вона дуже любила побурчати, а насправді була дуже добра і вельми зраділа Віслюкові. Але він цього не знав.
— Вибачте мені, пані. Я не знав. Можете, будь ласка, спуститися, щоб я міг злізти?
— Не знав він, — бурчала Хмара, — сиди вже, як заліз. Покатаю, якщо ти так просиш.
Тим часом внизу, на фермі, почали всі мешканці прокидатися і виходити на двір.
— Дивіться, дивіться! — закричало маленьке телятко, — там наш Віслюк! Він літає на хмаринці!
Усі здивовано підняли голови до гори і побачили цю неймовірну картину. Угорі Віслюк теж побачив, що всі мешканці дивляться на них і сказав Хмарі:
— Знаєте, там унизу мало хто вірив у те, що на хмарах можна покататися. Вони казали, що це просто повітря.
— Що!? Я просто повітря!? — Хмара, здається, обурилась, — ну я їм покажу просто повітря!
— Ви ж не зробите їм нічого поганого? — запитав стривожений Віслюк. Він не хотів, щоб друзі постраждали через нього.
— Це ми ще подивимось! — бурчала Хмара.
Звісно, нічого вона не зробила тим знавцям, що називали її повітрям. Зробивши декілька кіл, вона з Віслюком на спині спустилася у двір ферми. Радісний Віслюк зіскочив з її спини на землю, і не забувши подякувати Хмарі, побіг до друзів.
Ось так здійснилася дивовижна мрія Віслюка. Його друзі просили вибачення перед ним за те, що не підтримали його. Та він не ображався на них. Стара Хмара іноді прилітала до Віслюка в гості. Віслюк підозрював, що для того, аби поскаржитися на своє хмарне життя. Але він усе одно радів цим візитам.